Читать "Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця" - Ильченко Александр Елисеевич - Страница 1 - > Litera4You - Литература для вас!
Litera4You    

Читать "Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця" - Ильченко Александр Елисеевич - Страница 1 -

Заспів

Книга перша

Починається пісня перша

Пiсня друга: теж не без пригод

Пiсня третя, вечiрня й нiчна

Книга друга

Четверта пiсня, клечальна

Хай бринить пiсня пята

Пiсня шоста, московська

Заспів

Над кручуватим урвищем, над берегом Славути, над скелями порога Ненаситця, завмер у думній думі вершник…

Все там ревло, внизу, стогнало, ринуло поміж громаддям, а той нерушний козарлюга здавався чи не витесаним з каменю порогів.

Нараз, торкнувши вороного білогривця, козак, ніби оживши, рушив через біснувату воду, навпростець, на лівий берег (чи не з острова Чортомлика, де була тоді Січ), і плив конем через пучину, а Дніпро, з тіснини вириваючись на простір. Низу, кипів і нуртував між чорним камінюччям, звідкіль не поверталося живим ніщо живе.

Мріючи в перлистім шумовинні — далі й далі, то виринав, то потопав той небояка, і щось страшенно гупало над чорториєм, притлумлюючи навіть ревище порогів: то калатало козакове серце, аж стугоніли береги Дніпра.

1

Було колись на Вкраїні…

Було колись?

А було-таки!

Бо ж і наш бог — не вбог.

Бо ж і нас не взяв кат!

Бо ж і ми, Химко, люди…

Як гіркувату ягідку грудневої калини, розжувавши цю істину, сядьмо, товаришу читачу, рядком, поговорімо ладком.

Але… почнімо нашу іронічну повість, почнімо здалеку.

Ми ж бо не згодні, панове товариство, з тими освіченими хвилозопами, риторами і авдиторами, котрі запевняли колись, буцім природна повага до часів минулих є, мовляв, зневага до часів теперішніх, — хоч, ясна річ, і не все давнє — є конче славне!

А жеби в тім переконатись, що і в давнину було і славне і неславне, не біймось, мій суворий чительнику, ні риторів, ні авдиторів, ані запопадливих хвилозопів — і все-таки, перцюючи, добрим гуртом, громадою чортів сліпити — почнімо, приступімо:

—  Господи благослови!

2

Коли господь-бог, не мавши й крихти гумору, так необачно сотворив людей і пустив їх на землю, зразу ж він завидів, що люди роблять зовсім не те, чого хотілось би творцеві, і він, їй-богу ж, був тоді вартий співчуття: так само ж либонь почуває себе недосвідчений драматург на виставах свого першого творіння, бо всі дійові особи й виконавці завжди і скрізь — у будь-якій драмі чи комедії, чи навіть у звичайному житті — роблять зовсім не те, що їм робити слід.

Першими прогнівили бога своїм незавбаченим коханням Адам і Єва, бо, звісна ж річ, у стосунках любовних — жодне стороннє око, навіть всетямне око самого творця, ніколи не знайде ні ладу, ні пуття, ні найменшого глузду.

Та й не кохання виявилося в житті-бутті людей щонайприкрішим ганджем. Розгніваний непослухом, а чи й просто заздрячи солодкому ділу коханців (бо сам того не вмів), сотворитель не зразу й збагнув, же всі лиха роду людського почались аж тільки в ту хистку хвилину, коли Каїн, первісток Єви, підступно порішив свого меншого брата, бо ж відтоді чварам та усобицям на грішній землі немає впину й по сей день, — і вже було б зовсім кепсько, якби не тішила людство вічно жива надія: настане ж, чорт забери, десь нарешті така пора, коли вже не втне, як кажуть у нас, на Вкраїні, не втне Каїн Абля, бо тупа шабля.

3

А поки що шаблюку свою Козак Мамай гострив щодня. Гострив щодня, бо й тупив щодня, від каїнів усяких одбиваючись.

Хоч він, треба сказати, і не любив того діла: ні гострити, ні тупити!

Але ж він чортом дихав проти всякого панства, проти кривди, проти горя людського, проти всіх зухвальців, хто тільки важився на Україну зазіхати, та й мусив Козак воювати з ними — тож і був собі лагідної вдачі мирний чоловік воїном звитяжним, хитрим та спритним, — щира козацька душа! — таким спритним, що не брали його ні шабля, ні куля, ні неміч, — не брали-таки, аж сама пані Смерть либонь відступилась від нього так давно, що він уже й не тямив — скільки ж год він парубкує на світі: двісті? триста? — хоч йому й було ввесь час сорок та й сорок, — ні більше, ні менше.

Так воно вже не гаразд повелося, що всі люди — смертні та смертні, і господь-бог не зразу й покмітив навіть, що десь там, на землі, на неспокійній Україні, живе собі та й живе, на ворогів перепуджу наганяючи, якийсь невмирущий лицар, запорожець, живе безлітно та й живе, і все ніяк не може відмолодцюватись: і року божого тисяча п\'ятсот якогось там, і року божого тисяча шістсот якогось там, — живе собі та й живе…

А вперше того невмираку-невмирайла уздрів пан-бог десь на степу коло такого богопротивного діла — аж прогнівився тяжко, до того прогнівився, що й скарати зухвальця забув… А вийшло все це так.

Одного разу, добре повечерявши, чим бог послав, сиділи вони, господь з апостолом Петром, на закрайку якоїсь хмари, і от зненацька вседержитель так сильно засопів, до чогось приємного принюхуючись, і так дуже перехилився, щось там розглядаючи внизу, на землі, де щось дуже диміло, аж замалим не гепнув з небес додолу, бо він там таке побачив, таке побачив…

4

Що ж він там побачив?

Зразу й не скажеш… А тому ще раз почнімо здалеку.

їхав собі пустоширокими степами преповажний пан Демид Пампушка- Стародупський, булий запорожець, колись на Січі прозваний Демидом Купою, — за те, може, що був круглий, мов купа, а чи за те, що громадив докупи всяке майно, — їхав той пан за вельми пильним ділом з чималого маєтку, з Хоролівщини, відомої більше під назвою Стародупка, — повертався до своєї головної господи, на той бік Дніпра, в не дуже й далеке місто, яке звалось тоді Мирослав і де він посідав значну та високу посаду полкового обозного лейстрових козаків (такого собі тих часів окружного пана інтенданта і заразом начальника штабу й маршала артилерії) і де була в нього чимала садиба з мурованим двірцем, з добрими будинками, службами й коморами, — а що міста не рясніли тоді так густо на роздольній Україні, то навіть якийсь тиждень мандрування по весняних степах був для пана обозного нудний та предовгий, як пісня старої дівиці.

Та й що там могло привернути увагу такого вельможного й вельми закоханого (як казав колись Ціцерон про Помпея), закоханого в себе самого — без суперника, — що ж там могло привернути високу увагу такого пана: степ та й степ!

Замріє коли-не-коли гайок чи діброва, самотня верба чи груша, або очерет, мов той ліс, понад річкою, — а то все трави й трави. Зайдеш у них чи й верхи вскочиш, то й нема тебе, мов потонув, — ні сліду, як на морі… По нерівній дорозі, вздовж якої, скільки око сягне, біліли людські та кінські черепи й кості, по дорозі, перед голубим ридваном шестернею, що в ньому пан Пампушка- Стародупський їхав, оточений не тільки кріпаками, а й найманими слугами, а й кінними джурами та лейстровим козацтвом, попід ногами в зміїстих скакунів раз по раз шастали сайгаки чи лисиці, барсуки чи горностаї, але й на них уваги обозний не звертав. Тільки трохи розважило його, коли дикий. котище, невідь звідки взявшись, учепився пазурами в спину одному з козаків і трохи налякав молоденьку дружину обозного, що їхала в розкішному ридвані разом з ним.

Отож і нудьгував пан Купа в дорозі, бо ж він був байдужий городянин, і неозірний степ йому здавався, — їй-богу ж, правда! — сонним та порожнім, і почував себе той пан самотнім, бо ж ні з ким було й слова сказати: розмова з нетягами-козаками, джурами та босоногими челядниками не вабила ніяк, а жіночка панова, дуже молода і прегарна, цілісінький день безмрійно хропла собі в ридвані на гаптованих шовкових подушках.

5

Хропла та й хропла, як після маку, хоч пан обозний уже не раз був поривався розбудити свою молоденьку половину.

—  Роксолано, прокинься! — благав він.

—  А я й не сплю, Діомиде, — млосно одвічала Роксолана, на якусь чудовну мить розплющувала свої звабливосяйні мигдалюваті очі, від чого вони ставали на мить круглі та великі, мов у корови, — а що були вони напродиво хороші й неблимні, то й цього короткого проблиску було задосить, щоб проштрикнути коханого мужа до самого дна душі та тіла.

1 Перейти к описанию Следующая страница{"b":"225776","o":1}
  • ЖАНРЫ 359


  • Отзывы (через Facebook):

    Оставить отзыв с помощью аккаунта FaceBook:

Книга - лучший подарок!

Любите читать? Книга для вас - лучший подарок, друг и советчик? А может быть, вы книгоголик? Проверьте себя. Вот верные 20 признаков зависимости от чтения.

Ставьте плюсик, если сказанное относится к вам. В конце теста подсчитайте, сколько баллов вы набрали.

1. Вы регулярно отказываетесь от приглашений куда-то пойти, предпочитая вместо этого почитать.

2. В книжном магазине вы пропадаете часами.

3. Вы приходите на работу невыспавшимся, потому что всю ночь читали.

4. Вы можете довести окружающих до трясучки, постоянно зачитывая им вслух цитаты из книги, которая сейчас у вас в руках.

5. Вы ждёте не дождётесь выходных, чтобы иметь возможность почитать не отвлекаясь.

6. Вам случалось влюбляться в выдуманных персонажей.

7. Вы с удовольствием ждёте долгих перелётов, потому что у вас уже припасено что почитать в самолёте.

8. Из-за чтения вы нередко пропускаете свою остановку, когда едете на общественном транспорте.

9. Вы можете опоздать на работу, потому что дочитывали книгу.

10. Вы отправляетесь в постель позже своего парня (своей девушки), чтобы ещё немного почитать.

11. Вы заранее уверены, что книга лучше фильма, по которой он снят.

12. Даже на вечеринку вы приносите книгу.

13. За последний месяц вы прочитали книг больше, чем посмотрели фильмов.

14. На обеденный перерыв вы предпочитаете ходить не с коллегами, а в одиночку – чтобы немножко почитать между супом и кофе.

15. Книжные полки есть в каждой комнате в вашем доме.

16. Вы покупаете в разы больше книг, чем в состоянии прочесть.

17. Большую часть отпуска вы провели с книжкой в руках (и медового месяца тоже!).

18. Иногда вы бываете навязчивы, когда советуете друзьям прочитать ту или иную книгу.

19. Вы забываете есть, спать и дышать, добравшись до кульминации романа.

20. Вы проводите на ReadRate времени больше, чем на Facebook. :)

Узнаёте себя? Если все (или почти все) пункты про вас, поздравляем: у вас книжная зависимость.